Казки народів світу: Дарунки феї Кренського озера (аудиосказка)

19 ноября, 2016 20:00 / Саморазвитие

Дарунки феї Кренського озера (iталійська народна казка)

У далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається на порох, а земля тужавіє і стає неначе кремінь, тулились до схилів убогі хати невеличкого села. Люди в ньому, хоч і багато працювали, та жили убого. Якби вони так тяжко працювали десь у долині, то вже напевно мали б неабиякі статки. А все ж таки навіть ця неродюча земля якось годувала їх. Аж ось у Ніольських горах випав тяжкий рік. За ціле літо так і не було жодного дощу. В селі почався голод. Найбільше терпів від голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синів і ані мішка борошна в коморі.

От якось скликав він синів своїх та й каже:
— Гірко мені розлучатися з вами, сини мої, але ще гірше дивитись, як ви
знемагаєте від голоду. Ідіть собі поміж люди шукати щастя десь в інших краях.
— Гаразд, ми підемо,— відповіли одинадцять синів,— тільки нехай найменший наш брат Франческо зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здорові, ми йтимемо швидко, а як він, кульгавий, устигатиме за нами?

А батько їм і каже:
— Хлопці ви всі цибаті, й ноги у вас добрі, та на розум ви не дуже багаті. А Франческо й на зріст невеличкий, і кривенький, зате голова й серце в нього
золоті. Допоки він буде з вами, я почуватимуся спокійно. Шануйте ж Франческа, то й самі береженими будете.

Старші сини не посміли іти батькові наперекір. Уклонилися всі дванадцять рідній оселі й вирушили в дорогу. Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть уже й третій. Кривенький Франческо щодалі більше відстає від братів і все плентається за ними ззаду. Доганяв він їх спочатку тільки тоді, коли вони сідали перепочити. Та коли він надходив, брати, вже спочивши, підводилися й рушали далі, а сердешний Франческо знову шкутильгав, відстаючи, за ними.

Кінець кінцем він зовсім пристав і вже ледве переставляв ноги. Тоді на третій день найстарший брат каже:
— Навіщо нам такий тягар волокти за собою? Ходімо швидше, тоді Франческо нас не дожене.

Так і зробили: пішли швидко вперед, не оглядаючись і навіть не присідаючи на
відпочинок. Підходять вони до моря й бачать — прив'язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:
— Нумо лиш у човен та попливімо до Сардінії. Там, кажуть люди, сторона багата і грошей можна роздобути, скільки хоч.
— Згода, попливімо до Сардінії! — підхопили всі брати.

Роздивились вони добре, а в човні місця тільки на десятьох, одинадцятому ж ніде примоститись.
— Доведеться комусь із вас,— каже братам Анджело,— ось хоч би тобі, Лоренцо, посидіти тут на березі, а я перевезу їх і вернуся по тебе.
— Е, ні! — вереснув Лоренцо.— Не такий я дурний, щоб сидів сам-один на березі й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.
— Аякже! — відказав Анджело.— Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческа?

І стрибнув у човен. За ним, штовхаючись і сварячись, кинулися купою інші брати. Відіпхнули від берега човен і попливли. Коли це де не взявся буйний вітер, нагнав чорні хмари й заслав усе небо. Несамовито заревло й запінилось море. Напханий людьми човен більше не слухався стерна. Його почали заливати хвилі. А далі наринула велетенська хвиля, вдарила човном об гострі скелі рифу і розтрощила його на скіпки. Так усі одинадцять братів і потопилися в морі. 

А тим часом кривенький Франческо щосили намагався наздогнати братів. Так він додибав до Кренського озера. Глянув довкола — скрізь м'яка трава, крислаті дерева дають затінок від пекучого сонця, а в озері — холодна й кришталево-чиста вода. Кращої місцини для спочинку годі й шукати. Але братів ніде й близько не видно. Аж тепер Франческо зрозумів, що його покинули напризволяще. Сів він та й гірко заплакав. Так довго він плакав самотою, аж утомився. Та й заснув.

Але тільки-но він запав у сон, як із-за дерева вийшла фея Кренського озера.
Підійшла вона нечутно до сонного хлопця і торкнулася своєю чарівною паличкою до його хворої ноги. А тоді майнула за товстезне дерево й стала чекати, поки той прокинеться. Довгенько спав Франческо, зморений. Аж ось нарешті прокинувся. Схопився він на рівні ноги та й сам собі не повірив: що за дивина? Обидві ноги в нього однакові, ніби одна з них ніколи й не була крива! Хоч бігай собі наввипередки з вітром чи танцюй!

— Що це за чарівник повернув мені здоров'я?! — вигукнув хлопець.
У цю мить фея і постала перед ним: коси — ніби сплетені з золотавих сонячних промінчиків, очі блакитні, як вода Кренського озера, а щічки — мов ніжні пелюстки квіточок шипшини.

— Чому ж ти не дякуєш мені? — весело всміхаючись, мовила фея. Та юнак від подиву не міг і слова вимовити.

— Слухай, Франческу! Я — фея Кренського озера. І я вирішила виконати троє твоїх бажань. Як бачиш, одне з них уже збулося — твоя хвора нога стала здоровою. Тепер я хочу почути ще двоє твоїх найбільших бажань. Аж тепер Франческо отямився й сказав:
— Ти виконала не одне, а двоє моїх бажань. Ще малим, коли я слухав казки, мені нічого так не хотілося, як побачити добру фею. І ось я побачив її.

— Гаразд, нехай це буде твоїм другим бажанням. Але в тебе лишилося ще одне,— промовила, усміхаючись, фея.
Тоді Франческо сказав:
— Хотів би я мати чарівну торбу й чарівний кийок. І щоб у цій торбі миттю
з'являлося все, що тільки душа моя забажає, а кийок щоб завжди виконував усе те, що я йому скажу.

Фея махнула паличкою. І враз велика торба й замашний кийок упали Франческові до ніг! А чарівна фея сказала:
— Той, хто володіє цією чарівною торбою та цим кийком, може наробити людям багато лиха чи багато добра. Тож пильнуй, Франческу, щоб мені не довелося жалкувати про мої тобі дарунки.
Мовила це фея і зникла — мов розтанула...

А Франческо причепив торбу до пояса, взяв кийок під руку та й пішов далі. Щоправда, перед тим як рушати в дорогу, він добряче-таки попоїв, бо дуже вже був голодний. Отож іде собі радісний Франческо лісом і наспівує. Сонце вже звернуло з полудня, коли юнак побачив убогу хатину в лісі. На порозі там сидів і плакав малий хлопчик. Франческо йому й каже так безжурно:
— Агей, ти, плаксію! Чи не годі вже рюмсати! Яке там у тебе лихо скоїлося?
— Мій тато — дроворуб,— відказав йому хлопчик.— Він усіх нас, усю родину годує. А сьогодні він упав з дерева й вибив собі руку. Я бігав до міста по лікаря, а лікар не схотів прийти, бо в нас нема чим йому заплатити.— І заплакав ще дужче.
— Цить, не плач! — мовив спокійно Франческо.— Зараз я допоможу твоєму батькові.
— А ви лікар? — запитав хлопчик.
— Ні, сам я не лікар,— відповів Франческо.— Але можу так зробити, щоб він
зараз-таки прибув сюди. Як там його звати?
— Панкраціо,— відповів здивований хлопчик.
— От і гаразд! — сказав Франческо і широко розкрив торбу.— Агей, лікарю
Панкраціо, гайда в торбу!

Хлопчик озирнутися не встиг, як над ним щось ніби зашуміло й захурчало. Аж
раптом — бух! — і вже лікар у торбі! Та й важкенький, нівроку йому,— так і зігнув Франческа до землі. Добре, що той вчасно відчепив торбу від пояса. Бухнувся лікар об землю та як закричить:
— Я,— каже,— знаменитий лікар Ігнаціо Панкраціо, а мене вкинули в торбу, мов який непотріб! Отже не піду я лікувати дроворуба, хоч нехай там що!
— А, то це такий із вас лікар, синьйоре Ігнаціо Панкраціо! — обурився Франческо, а хлопчик тільки головою закивав.— Що ж, доведеться спершу вас вилікувати від лютої жорстокості. Ну-бо до праці, кийочку!

Враз кийок як підхопився та як почав міряти лікаря уздовж та вшир!
— Ой, годі-бо, я вже вилікувався! — заволав із торби лікар.— Де той хворий? Ведіть мене до нього!

Повели його до дроворуба, і там Ігнаціо Панкраціо на ділі показав, що лікар з
нього справді неабиякий,— так швидко та вміло направив він бідоласі вивихнуту руку. Тоді Франческо звелів торбі заготувати для вбогої родини дроворубової чимало харчів та й пішов далі. Довго він ішов чи ні, аж дивиться — опинився в місті. А вже смеркалося, то він і завернув до заїзду, щоб було де переночувати. Господиня дала йому вечеряти, а тоді й каже:
— Оце попоїж, хлопче, та краще тікай із цього міста світ за очі.
— А хіба що? — питає здивований Франческо.
— Та тут така напасть, що хтозна, як її позбутись,— каже господиня.— Місяців зо три тому приплентав до міста й осів тут якийсь чужинець,— бодай би він згинув! — та й почав учити геть усіх гуляти в кості. Тепер усі хлопці тут мов почманіли. Світу не бачать — одно тільки грають у ті кості з ранку до смеркання, а від смеркання до ранку. Хто програється дощенту, той зникає безвісти! Уже дванадцять гарних і сумирних, як голуби, хлопців з найповажніших родин як у воду впали!

— Дякую вам, добра жіночко, що попередили мене,— сказав Франческо, а сам собі подумав: “У цьому місті, здається, не гулятимуть без діла ні чарівна торба, ні кийок”.— А все ж таки я просив би дозволу перебути кілька днів у вашому заїзді.

Уранці Франческо попросив у своєї торби сто тисяч скудо — старовинних монет. Не минуло й години, а вже ціле місто знало, що до них заїхав принц Санто Франческо — вельми славетна і щедра людина. Опівдні до кімнати Франческа в заїзді постукали. Юнак відчинив і побачив перед собою химерного чолов'ягу в довжелезному плащі й капелюсі з пір'їною,
натягнутому аж на вуха.

— Синьйоре Санто Франческо,— мовив непроханий гість.— Я перебуваю у цьому місті лише три місяці, проте встиг уже познайомитися з усіма його найгіднішими юнаками. Матиму за велику честь, якщо й ви завітаєте до мене в гості. Я вже чув, як добре ви граєте в кості. Запевняю вас: у цьому місті ви зможете показати весь свій хист гравця.

— Сказати правду,— відповів Франческо,— я навіть не знаю, як ті кості тримати в руках. Але якщо ви ласкаво згодитесь мене навчити, то я ладен грати в них з ранку до вечора. Я весь до ваших послуг, пречесний синьйоре!

Гість був страшенно задоволений відповіддю Франческа. Він став прощатися й так старанно вклонився, аж спіткнувся й мало не впав. Франческо як гляне — та трохи не скрикнув: у гостя з-під плаща вистромилася ратиця! “Еге, то он воно що! — нишком подумав Франческо.— Сам нечистий навідав мене. Ну,
стривай лиш, цього разу ти доброго облизня спіймаєш!”

Увечері синьйор Санто Франческо пішов грати в кості з пекельником. Навчився він того чортячого діла хутко, але програв двадцять тисяч скудо. Другого вечора Франческо вже грав краще, але програв тридцять тисяч скудо. Третього вечора Франческо грав уже, як і сам дідько, і програв п'ятдесят тисяч  скудо. Тепер нечистий вирішив, що Франческо вже більше не має ані сольдо.

— Не журіться, любий синьйоре Санто Франческо,— улесливо мовив чорт.— Я віддам вам половину грошей, які ви програли, аби тільки ви знов мали виграш.
— А коли ні?
— Як ні, то вже не нарікайте: ви станете моєю власністю, і я зроблю з вами, що
схочу.
— Ах ти, бісів сину! — гнівно вигукнув Франческо.— Тепер я вже знаю, де ділися ті дванадцять юнаків! Ану киш у торбу!

Нечистий опам'ятатися не встиг, як уже стирчав догори ногами з торби. Тільки
ратиці ще метлялися зверху, проте за мить і вони сховалися. Тоді Франческо сказав:
— Цей синьйор полюбляє веселі жарти. Пожартуймо ж трішечки й ми з ним. Ану-бо, кийочку, до роботи!

І кийок заходився працювати...
— Ой лишенько! — залементував нечистий.— Синьйоре Франческо, я вам віддам половину всього мого виграшу! — А кийок не вгавав! — Ні, ні, увесь мій
сьогоднішній виграш.— А кийок не вгамовувався.— Ой-ой-ой, я поверну вам усі гроші, які виграв у цьому клятому місті! — А кийок таки робив своє.

Тоді чорт питає, плачучи:
— Та скажіть-бо, чого ви хочете? Франческо зупинив кия та й каже:
— Слухай йоди, бісів сину. Щонайперше віддай усіх дванадцять юнаків, яких ти
затягнув до пекла, а потім забирайся геть, щоб і духу твого поганого не було на
землі. Чув?

— Чув, чув і все зроблю, що ви казали, тільки випустіть мене з цієї торби! —
заверещав дідько.

Франческо розпустив зав'язку, і дідько вискочив з торби, мов шкідливий кіт. Він
тупнув ратицею, підскочив і загуркотів крізь землю в пекло. А відразу по тому
звідти вийшли всі дванадцять юнаків.

— А що, хлопці, чи не хочете зіграти в кості? — спитав, усміхаючись, Франческо.

— Та цур їм! — гукнули всі дванадцятеро.— Нехай вони йому западуться!

— Оце розумно! — похвалив хлопців Франческо.— Та затямте собі: найбільше виграє завжди той, хто ні в що не грає. А тепер нате вам кожному по тисячі золотих скудо та вертайте чимшвидше додому, до своїх батьків. Вони, сердешні, вже очі там виплакали, побиваючись за вами.

Юнаки щиро подякували своєму рятівникові та й подались додому, а Франческо прив'язав торбу до пояса, взяв кийка та й пішов з міста. І хоч би де зупинився дорогою Франческо, всюди траплялася робота чарівній торбі та києві, бо скрізь були скривджені, що потребували допомоги, та кривдники, яким треба було дати добру науку. 

Аж ось прийшов Франческо знов у рідний край. Там, у Ніольських горах, застав він ще більший голод, ніж покинув. І почав тоді Франческо рятувати земляків: він відкрив у своєму селі їдальню. Кожен голодний міг зайти і попоїсти в ній без грошей. Торбині роботи було по саму зав'язку, а зате кий лежав весь час без діла.

— Агей, смажене курча, мерщій у торбу! Три великі хлібини, швидше в торбу! Гей, кружало сиру, скачи в торбу! — тільки й чути було раз по раз кожного дня від власника їдальні.

Так тривало аж три роки — доти, поки в Ніольських горах лютував голод. На четвертий рік земля, нарешті, віддячила хліборобам за старанну працю щедрим урожаєм. У кожній оселі запахло печеним хлібом, на подвір'ях забекали вівці, а по коморах на полиці лягли жовті кружала сиру. Проте двері їдальні Франческа й далі не зачинялися.

— Е, мабуть, годі,— сказав сам собі Франческо.— Час моїй торбі перепочити, бо годувати ситих — то вже лінощі плодити.— І він закрив свою їдальню. А невдовзі спіткало його велике горе — занедужав та хутко й помер його старенький батько. Засумував Франческо. А трохи згодом узяв свою торбу та й знову подався в мандри. 

Мандрував Франческо від села до села гірськими стежками й битими шляхами, а часом і зовсім без стежки й дороги. І всюди, почувши, що має пройти Франческо, тремтіли ночами лихі начальники, жадібні лихварі та лукаві ченці. Зате раділи нещасливі та скривджені. Вони щиросердо називали Франческа братом.

Минав час. І ось уже люди, звертаючись до Франческа, стали називати його не
братом, а батьком, а далі і дідусем. Чуб його весь посивів, спина згорбилася, обличчя поорали зморшки. А він усе мандрував дорогами Італії зі своїми
помічниками — торбою та києм. Дибає він отак раз під гору, а сам уже ледве-ледве дихає. Коли чує позад себе нібито чиюсь ходу. Озирнувся Франческо й бачить, що його наздоганяє Смерть. І дихає вона ще важче від нього — така вже була старезна. Старезна як світ. Поперед себе пхала вона воза, покритого рядниною. Наздогнала його Смерть та й каже:

— Нарешті я таки тебе спіймала! Ху, зовсім пристала. Не молоденька ж я, щоб отак гасати за тобою стома дорогами! Дивись лишень, скільки вже я стоптала черевиків!

І вона стягла з воза ряднину, а на возі — повнісінько подертих черевиків. Глянув Франческо на той мотлох, що його возила за собою немічна Смерть, та й посміхнувся.А Смерть усе бурчить, не вгаває:

— Добре тобі впорожні швендяти, а я не можу покинути воза, поки тебе не
наздожену. Отак, Франческу: довго ти вештався дорогами, а тепер лаштуйся у свою останню й найдовшу дорогу.

— Та що ж,— відказує їй Франческо,— недаром прислів'я мовить, що від Смерті не відкупишся. Бачу я, що настала вже моя година. Та повинен я ще де з ким попрощатись.

Смерть зареготала — немов залізяччя іржаве заскреготало.
— Е-е, любчику, ти, здається, здумав торгуватися. Цього вже я не люблю.

І Смерть потяглася до Франческа своїми кістлявими руками. А Франческо враз як крикне:
— Смерть — у торбу!

І Смерть тільки заторохтіла під зав'язкою! Франческо завдав торбу на плечі й рушив, куди йому було треба. А йшов він до Кренського озера. От приходить на берег, випустив Смерть із торби й каже їй:

— Шкода мені тебе, стара! Кістки твої, напевне, болять незгірш за мої. Але тут
травиця м'якенька,— сядь собі й спочинь, поки я скінчу свої справи.
Смерть була така настрахана, що не наважилась перечити. Вона подибала набік і сіла, крекчучи, неподалік під деревом.

Франческо ж підійшов до берега й гукнув:
— Феє Кренського озера, покажись мені ще раз!

І фея вмить з'явилася. Вона була все така молода й прекрасна, як і колись, багато років тому, коли Франческо сам був молодий.

— Ти мене кликав? — приязно запитала вона.
— Я хочу розповісти, як я скористався твоїми дарунками.
— Не розповідай, не треба,— відказала фея.— Я добре все знаю.
— Я користався твоїми дарунками, як міг,— сказав Франческо.— Але настав час повернути їх тобі. Бачиш, он під деревом чигає на мене Смерть?

— Слухай,— сказала тоді фея.— Чи знаєш ти, що чарівна торба і чарівний кий самі собою нічого не важать? Але багато важать вони в руках тієї людини, яка володіє ними. Добре, що мої дарунки опинилися в твоїх руках. В чиїхось інших вони могли б накоїти хтозна-якого лиха. Проте феї не беруть назад своїх дарунків. Розведи багаття і спали торбу й кия. Прощавай, Франческу!

Фея поцілувала діда й щезла, мов розтанула в повітрі. А Франческо назбирав хмизу, розпалив велике багаття й кинув у вогонь дарунки феї Кренського озера. Коли все запалахкотіло, він сів ближче до багаття, простяг до вогню захололі руки й глибоко замислився.

Настала ніч, а він усе сидів, і Смерть не наважувалася до нього підступити, поки, врешті, знемоглася й запала в сон. У цю мить прокукурікав півень. Незабаром настав новий день. Велика тиша залягла над Кренським озером. І не було на його березі Смерті. Усе лишилося так само, як і перед тим. Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр.

аудиосказки , аудіоказки на українській мові Источник: KOLOBOK.UA
материалы по теме
коментарии (27)
осталось 1000 символов
Слушать 'Наше Радио'
Цитата дня Люди не учатся на ошибках истории, и это главный урок истории. Олдос Хаксли