Зізнання Марини Павленко: ексклюзивне інтерв'ю з письменницею

Українські школярі вже кілька років вивчають книгу уманської письменниці Марини Павленко «Русалонька із 7-В або прокляття роду Кулаківських» — повість про неймовірні пригоди семикласниці Софійки, яка розплутує зловісні таємниці. При цьому книгою захоплюються не лише діти, а й дорослі.

А все тому, що в книгах розкриваються важливі та небанальні питання. Письменниця зізналась, що для неї важливо писати не просто казкові історії, а показати в них і життєві моменти, які можуть статися з кожним.

Марина Павленко: «Якщо книжка нецікава дорослим, вона не буде цікава і дитині»

- Марино, хотіла поцікавитися, як ви все-таки наважилися писати? Оскільки я знаю, що у вас є неабиякий хист до малювання.

- Дякую за таку обізнаність. Дійсно, писання і малювання з дитинства поєднувалися. Я в зошитах у косу лінію правою рукою писала різні історії, вірші, прозу, романи, а лівою — малювала до них історій. Це не було для мене чимось різним, швидше — єдине ціле. Я й зараз малюю і пишу, тому не можу сказати, що одне щось перемогло. А як це сталося, навіть не знаю. Скоріш за все, саме собою.

- Мабуть, це у вас від батьків. Наскільки я знаю, вони вчителі.

- Так, якщо у мені і є щось хороше, це тільки від моїх батьків. Тато, Степан Павленко, мама, Ольга Павленко, все життя працювали вчителями української мови і літератури. Все життя вони щось також писали, друкувались. Ми жили в цьому: у книжках, у слові, у публікаціях і я просто не мала виходу. Можливо саме тому слово дійсно перемогло над малюванням, тому що його (слова) було в нашій хаті більше.

- Скажіть, як ваша книжка «Русалонька із 7-В або прокляття роду Кулаківських» потрапила до шкільної програми? Що допомогло?

- Я скажу чесно, для мене це досі загадка. Мене просто поставили перед фактом так само, як, мабуть, і вчителів та учнів. Вже потім тільки запитали: «Ти рада, що твоя книжка потрапила до шкільної програми?». Але досі не знаю, рада я чи ні, адже можна багато різних аргументів наводити. Хочеться вірити, що деякі з них — позитивні, дійсно на користь того, що цей твір повинен таки бути в шкільній програмі.

- А як взагалі змінюються теми дитячої літератури та їхня актуальність? Інше покоління все ж таки зараз.

- Світ міняється навколо нас шалено, і я сама міняюсь. Наприклад, я 10 років тому і тепер — це дуже дві різні людини. Теми також міняються, проте завжди, можна написати твір, де б не було комп’ютерів, телефонів, але він все одно буде сучасним. Як ось роман «Енн із Зелених Дахів» Люсі-Мод Монтгомері було написано 100 років тому і зараз він теж актуальний. Я веду до того, що сучасний світ настільки мудрий, а сучасна дитина настільки іронічна, що її вже не зацікавить книжечка про «сонечко-віконечко» чи зовсім наївні пригоди. Але, на щастя, я ніколи таких книжок і не писала, тому мені легко підлаштовуватися під цей світ. Мені подобається, що зараз в українській літературі, в дитячій зокрема, з’являються нові теми. Сьогодні можна писати дійсно про те, що батьки можуть жити окремо, що вони посварились, що в дитини, наприклад, завелися воші. І це не є чимось поганим, адже є різні погляди на те, що здавалося раніше якимись непорушними канонами. Світ міняється, література також міняється і це приємно.

- Де ви шукали героїв до Русалоньки, вигадували?

- Далеко ходити не треба, у житті вистачає героїв та пригод, різних ситуацій, які самі так і просяться в літературу. Частково героїня Русалонька з 7В, вона ж Софійка, списана з моєї старшої доньки, Олі Музиченко, яка тепер є художницею та ілюструє, зокрема, і видавництво «Теза». Але взагалі-то головна героїня частково списана з мене. Думаю, що кожен письменник трохи пише про себе, навіть, якщо в образі негативних героїв таких, як Завадчучка, Вадим Кулаківський, де частково мої риси воюють між собою. А так героїв беру зі звичайно з життя. Головна героїня колись справді жила на Уманщині, і бабця, яка запевняла, що вона остання представниця свого роду, розповіла більшість історій про подорожі в минуле.

- Скажіть, а ще якісь сюжети є?

- На майбутнє? Звичайно, є. Там порушені, до речі, питання про дівчинку-феміністку і ще деякі інші теми, які до цього в українській дитячій літературі обережно дуже обминали. Ще один задум орієнтований на читача старшого шкільного віку, і він буде торкатись певних дражливих питань, які в декого можуть викликати спротив. Думаю, що «Теза» візьметься за цю справу мужньо, бо це важлива життєва тема.

- Ви згадали саме про старше покоління, не думаєте, що Русалонька для 7-8 класу є дещо задорослою?

- Чула такі думки. Дехто каже, що вона взагалі для дорослих. Я це сприймаю, з одного боку, як комплімент, тому що взагалі не проводила різниці між дитячою і дорослою літературою. Мені здається, якщо книжка нецікава дорослим, вона не буде цікава і дитині. Тому для мене дуже важливо, щоб було дорослим цікаво. Але я згодна, що є певні складнуваті моменти і сюжетні повороти, проте не бачу в цьому проблеми. Хтось перечитає пізніше і тоді зрозуміє. А зараз нехай пропустить повз увагу, бо в книзі є і звичайні пригоди, які будуть зрозумілими і захопливими для будь-кого. Є таке поняття — навчання сповільненої дії, коли через певний час читач прокрутить в голові ситуацію, і все стане на місця свої. Думаю, що краще трошечки вище тягнутися, ніж навпаки.

- А ви не плануєте спробувати себе в ролі акторки? Ви дуже схожі на Кетрін Зета-Джонс.

- Дякую. Чула і такі теж версії. Не планую бути, звичайно, акторкою. Але я думаю, що письменницька робота така, що мусиш все одно бути трошки актором. Навіть хоча б для того, аби подумки програти всіх своїх персонажів. Кажуть, Григір Тютюнник, коли писав свої новели, не просто обдумував персонажів, а кожного обігравав з мімікою, з ходьбою, акцентом. Я теж так «рокручую» своїх героїв у голові. Можна сказати, що для себе я вже є акторкою і мені цього достатньо. Тим більше я ще й вчитель і викладач в Уманському педагогічному університеті імені Павла Тичини. Без акторських задатків складно проводити пари так, щоб не заснули студенти. І з позитивного на моїх заняттях саме те, що там точно ніколи не нудно.