Якось повернувся Костик із школи, а в дворі граються хлопчики й дівчатка.
– Давайте розділимось на дві команди: хто швидше естафету пронесе,- запропонував Костик.
– Давай! – охоче підтримали його.
Та виявилось, що дітей – семеро, і всі хочуть грати. Виходить, в одній команді буде четверо, а в другій – лише троє. Так не годиться. І тоді Костик придумав:
– Четвертим беремо до себе Бульку!
Розставили всіх на етапах. Бульці також визначили місце. Але ж хіба він встоїть? Куди діти, туди й він.
Костик і тут знайшов вихід. Він першим узяв паличку-естафету і скомандував:
– Булька, за мною!
Як тільки вони добігли до того місця, де мав стояти собака, Костик сунув паличку йому в зуби:
Пес притьмом кинувся до наступного етапу. Щоправда, там довелось його ловити й силою відбирати паличку, проте Костикова команда все одно перемогла.
Он який розумний собака Булька! Не дивно, що хлопчики й дівчатка з усього двору люблять його і щедро пригощають усякими ласощами.
От і сьогодні Костик, не дочекавшись обіду, шаснув у холодильник, схопив шматок ковбаси і вискочив у двір. Булька почув, що смачно пахне, підбіг, завертів хвостом.
– Що, ковбаски закортіло? – спитав Костик.
Гав! – підтвердив Булька, ще дужче закрутивши куцим хвостиком.
Костик висмикнув із землі якусь бадилину, кинув собаці.
– Булька, віднеси он до того гаража. Тоді матимеш ковбаску.
Собака з готовністю схопив бадилину і помчав її до гаража. А Костик відкусив тим часом шмат ковбаси і почав жувати. Повернувся Булька і сів, нетерпляче перебираючи лапами і виляючи хвостом. Усім своїм виглядом він говорив: «Наказ твій виконав. Давай ковбасу».
Та Костик незчувся, як останній шматочок ковбаси ковтнув сам.
– А ковбаски вже нема, - розгублено розвів він руками.
– Гав! – коротко й вимогливо озвався Булька. Мовляв, нічого не знаю: пообіцяв
– давай.
– Та ну тебе,- махнув Костик рукою і одвернувся. Булька забіг з другого боку і
повторив:
– Гав!
Костик хотів було нагримати на Бульку, але побачив німий докір в його карих очах і зніяковів.
«Доведеться збігати додому по ковбасу»,- зітхнув хлопець і сказав собаці:
– Чекай, я зараз.
Збіг на третій поверх, заскочив на кухню і – до холодильника.
– Чого ти там нишпориш? – спитала мати, пораючись біля газової плити.
– Ковбасу шукаю.
– Обідати ось будемо. Борщ, сирники…
– Та я – Бульці.
– Не вмре твій Булька.
– Але ж я пообіцяв.
– Та немає ковбаси: ти останню доїв.
Костик вийшов на балкон, поглянув униз. Булька сидів перед під’їздом, нетерпляче повискуючи. Костикові защеміло серце, йому стало ніяково, що він обдурив Бульку. Як він міг таке вчинити? Він повернувся в кімнату, з досадою плюхнувся на канапу.
Рішення знайшлося несподівано. Костик кинувся на кухню.
– Мамо, дай грошей.
– Навіщо? – здивовано звела вона брови.
– Я ковбаси куплю.
– Не вигадуй!
– Я ж пообіцяв! – вигукнув Костик, і сльози навернулись йому на очі.
На щастя, прийшов тато, почув суперечку.
– Що ти пообіцяв? – спитав у Костика.?Той розповів.
– Справа серйозна,- роздумливо мовив тато. – Недобре вийшло у тебе, синку. Костик похнюпився.
– Запам’ятай: перш ніж пообіцяти, добре зваж, чи зможеш ти виконати обіцянку. А якщо вже пообіцяв – перервись, а слова дотримай.
– Собаці? – усміхнулася мати.
– Кому і що б не пообіцяв – виконай,- твердо сказав тато.
– Ох, диваки ви мої,- зітхнула мати. – Он гаманець на столі. Візьми там та купи ліверної…
Продуктовий магазин був у їхньому ж будинку, тільки вхід з вулиці. За кілька хвилин Булька вже ласував ковбасою, а Костик з не меншим апетитом і в добрім настрої уминав мамин борщ.