Бабуся (слухати аудіоказку)
Після того як у новому мікрорайоні заселили ще один будинок, у класі появився новачок – Максим, білявий хлопець з розумними сірими очима. Він завжди був акуратно одягнений, на уроках сидів тихо, вчительку слухав уважно. На перервах нікого не чіпав. А коли здоровило Люсик якось штурхнув його, Максим блискавично крутнувся – і Люсик опинився на землі. Всі, хто бачив це, завмерли від подиву. А Максим спокійно поміг Люсику підвестися і сказав:
Читайте также Годівниці (аудіоказка)
– Це називається самбо. Якщо хочеш – навчу.
Звичайно, цього було досить, щоб весь клас пройнявся до новенького повагою, хоч він і здавався диваком.
Минув час, і Максим став поводитись зовсім незрозуміло. Він спізнювався на уроки, іноді приходив до школи, не виконавши домашніх завдань, а наступного дня виконував усе, що було задано на вчора й на сьогодні. А коли вчителька питала, чому у нього так виходить, Максим, не вдаючись до подробиць, відповідав:
– Учора в мене не вистачило часу.
Звичайно, такі відповіді не могли задовольнити стареньку Ганну Михайлівну, а Костика просто обурювали. Подумаєш, діяч знайшовся! Будь-який первак знає, що його найголовніший обов’язок – учитися. А в цього, бач, є ще якісь «важливіші» справи.
Згодом Костик почав помічати, що Ганна Михайлівна все частіше зупиняє на Максимові задумливо-тривожний погляд. А потім учительку зовсім перестала хвилювати дивна Максимова поведінка. Вона вже не ставила йому двійок, а просто запитувала:
– Максиме, ти домашнє завдання приготував?
І якщо він відказував «ні», спокійно говорила:
Читайте также Грицева шкільна наука (аудіоказка)
– Гаразд, відповідатимеш завтра.
А назавтра Максим уже був готовий до відповіді і отримував четвірку чи навіть п’ятірку і за вчорашнє, і за сьогоднішнє завдання. Декого із школярів така поведінка вчительки обурювала: мовляв, завела собі любимчика, усе йому можна.
…Наближалося велике свято – День Перемоги.
– Діти,- сказала якось Ганна Михайлівна. – Нас із вами запрошує в гості один з ветеранів Великої Вітчизняної війни. Він розповість вам про історичну битву нашого народу проти фашистських поневолювачів і про свою участь у ній…
І ось усім класом підходять вони до звичайного п’ятиповерхового будинку, яких багато в цьому районі. Заходять у під’їзд, підіймаються на другий поверх. Ганна Михайлівна обережно натискує кнопку дзвінка.
Як же всі здивувалися, коли раптом двері їм відчинив… Максим!
– Чи не ти, бува, ветеран Великої Вітчизняної? – насмішкувато запитав Люсик.
– Ні,- просто відповів Максим. – Ветеран – моя бабуся… Проходьте, будь ласка.
У вітальні край довгого столу сиділа в хатній інвалідній колясці маленька літня жіночка. Очі ще молоді, обличчя привітне, водночас усміхнене і серйозне, а волосся – зовсім сиве. На військовій гімнастерці – аж три ордени: Слави, Червоної Зірки і Вітчизняної війни. А медалей!
– Знайомтесь, – сказала Ганна Михайлівна. – Надія Олексіївна, Максимова бабуся.
– Прошу до столу,- сказала Надія Олексіївна. – Максиме, пригощай товаришів.
Лише тепер Костик помітив на буфеті дві великі вази з печивом та яблуками, пляшки з ситром. На мить зчинився гамір і тут же стих: усі залюбки уминали смачне печиво, хрумтіли яблуками, смакували шумливим солодким питвом. Мовби тільки для цього й прийшли сюди.
Та ось Ганна Михайлівна нагадала:
Читайте также Наше відкриття (аудіоказка)
– Діти, ми в гостях в учасниці Великої Вітчизняної війни. Надія Олексіївна ще зовсім юною дівчиною добровільно пішла на фронт і на передових позиціях була санітаркою. Вона багатьом солдатам та офіцерам врятувала життя, прямо на полі бою подавала їм, тяжко пораненим, першу допомогу, виносила їх з-під фашистського вогню! Надія Олексіївна за це й має багато нагород…
«Так он яка вона, Максимова бабуся! – з повагою подумав Костик. – Як мій покійний дідусь». Тепер він зрозумів, чому Максим іноді спізнювався на уроки і не завжди мав час приготувати домашні завдання, йому ж, мабуть, треба було і в хаті впоратися, і до крамниці збігати, і в аптеку…
– А де ж?..- мимоволі вирвалось у нього.
– Максимові батьки? – здогадалася Надія Олексіївна. – Вони на кілька місяців щороку виходять у далеке плавання, його тато механік, а мама, моя дочка – лікарем на тому ж кораблі… Та ми з Максимом не такі вже немічні – справляємось із домашніми клопотами.
– Діти,- звернулась до школярів учителька. – Попросимо Надію Олексіївну розповісти про себе.
Надія Олексіївна розгублено всміхнулася.
– Не знаю, що мені розказувати… Як могла, виконувала свої обов’язки на війні – оце й усе.
Запала ніякова мовчанка.
– А як вас поранило? – вирвалося в Костика.
– Поранення в мене не одне,- зітхнула Надія Олексіївна. – А ось із цим, останнім, що дається тепер взнаки, було так.
Раннім ранком піднялися війська в наступ. Спочатку замигтіли в небі ракети: «катюші» дали залп по ворожих окопах. Потім ударили великі й малі гармати, міномети. Це називалось артилерійською підготовкою. Ідуть наші піхотинці в атаку, а за ними і я – санітарка стрілецької роти.
Фашисти в окопах попритулювались, а там вибухають наші снаряди, земля стугонить, хитається під ногами, вгору чорні фонтани злітають. Того ранку для багатьох фашистів війна скінчилася.
Перенесла наша артилерія вогонь у глиб ворожої оборони, ті гітлерівці, що вціліли в окопах, відкрили по нашій піхоті шалений вогонь – з мінометів, автоматів, кулеметів…
Біжимо ми й падаємо. Схоплюємось – і знову біжимо. Переді мною біжить солдат – високий, ставний, наш ротний веселун. Усю роту розважав. Такому на війні ціни не складеш: з ним і на смерть легше йти.
І раптом він поточився, змахнув автоматом і впав. Підповзла я до нього, обдивилась, обмацала. Обидві ноги перебито і в голову, сердешний, тяжко поранений… Хотіла повзком у найближчу воронку його доправити,- надто вже густо кулі свистять.
Та куди там! Хіба такого здорованя підтягнеш?..
Тоді я підвелася на весь зріст, обхопила його руками й потягла, що було сили.
Ось і воронка.
Читайте также Нахаба (аудіоказка)
Тільки я встигла втягти туди солдата, як мене щось ударило в спину, і я впала.
Оговтавшись трохи, перев’язала рани: спочатку – солдатові, потім – собі. А як бій віддалився, спробувала звестися на ноги – не можу…
І день і ніч пролежали ми в тій воронці. Солдат втрачав свідомість, марив. Усе кликав то Марійку – дружину, мабуть, то Петрика – очевидно, синка. А коли приходив до пам’яті, пити просив…
Аж наступного ранку підібрали нас і відправили в госпіталь… Я ось – нічого. В лікарні після того двадцять п’ять років працювала. Правда, останнім часом дещо заслабла,- винувато посміхнулася Надія Олексіївна. Обличчя її знов посуворішало, а очі повилися глибоким смутком. Через силу мовила:
– А наш веселун Платон Волошко не дожив до Перемоги, і не зустрівся вже із своїми Марійкою й Петриком…
Нараз усі звернули погляди на Костика: адже його прізвище теж Волошко!
Костик напружено подався вперед, вчепірившись руками в скатертину на столі. Він зблід, не зводячи з Надії Олексіївни палаючих очей.
– Костику, ти що? – злякано обернулася до нього вчителька.
Хлопець стрепенувся, мов прокинувшись від тривожного сну, і відвернувся до вікна. За вікном ледь чутно шелестіла молодесенькими медвяними листочками гнучка тополька. На одну з її тоненьких гілочок сіла ластівка й весело защебетала, радіючи весні, сонцю й теплу.
Костик обернувся і лише тепер завважив звернені на нього тривожні погляди. І він тихо, майже спокійно сказав:
– Мій дідусь… був Платон Волошко.