Українська народна казка «Розум та щастя»: аудіоказка

Ішли собі десь розум та щастя та й заперечились, Розум каже, що він сильніший, а щастя — що воно. Сперечалися вони, суперечили та й розійшлися. Щастя пішло у ліс, а розум пішов та одному хлопчикові і вліз у голову. Від віддає батько того хлопчика у сапожника. Побув він у сапожниках з тиждень — уже всьому й навчився.

— Віддайте,— каже,— тату, ще чомусь іншому вчитись.

Віддавши його батько у кравці, він і там чи побув з тиждень, вже зумів і покроїти, і пошити. Тоді віддав його батько вчитися ще часи робити. Він і того щось скоро навчився.

Від разу той його господар від'їжджає — а він уже на жалуванні служив — та й наказує хлопцеві, щоб він, поки той повернеться, зробив стільки там годинників, а що лишиться припасу, то як схоче, то і собі зробити. Від він як заходився, живо поробивши, ще й собі вигадавши, та такий уткнувши, що в двадцять п'ять років тільки раз і заводитись, та як завів, то і ключик туди всередину запхав і зачинив там.

Приїхав ось господар — усе пороблено, він забрав ті часи та й повіз десь на ярмарку, і його з собою взявши. Той же господар свої часи розпродав то панам, то іншим людям, а той хлопець свій продав самому цареві, та як забравши гроші, то й пішов десь аж за кордон.

А ті часи, як вийшло йому двадцять п'ять років, зупинилися і не б'ють.

Зараз послали за майстром, тож ніхто заради йому не дасть. Кинулися до того хлопця, а про нього трохи вже скрізь пішла. Він як приїхав, того ключика зараз знайшов і знову на двадцять п'ять років пустив.

Цар і полюбив його.

— Живи,— каже,— у мене.

Давши йому горницю і слугу, все чисто. Відразу цар від'їжджає та й каже йому:

— Повсюди ходи, а він у ту комірку не ходи.

А там за стіною була замурована царівна; то її сам цар туди замурував і хотів, щоб її позаочі сватали. Хто приїде сватати, то йде в ту комірку та й балакає до неї крізь стіну; як вона озветься, то за того їй і йти. Від стільки вже царів і якого люду не приїздило, ні до кого вона не озивається. А біля тих дверей такі стояли, що тільки які з тієї комірки, вони зараз голову йому зрубають та на палю і налаштовують. Так от цар його шкодував та й замовивши туди ходити.

Ось він ходив, ходив. «Дай, думає, зайду». Увійшов у ту комірку, аж стоїть стіл, а на столі свічечка горить: він і говорити до свічі:

- Здорова була, свіча!

— Здоровий, майстре! — сам собі і одказує, а царівна почула та за стіною:

- Так Так Так.

— Та це я давно знаю, що так, так, так, а як нас було троє: — один швець, другий кравець, а третій майстер, та й пішли в ліс, аж стоїть пень. Майстер заходився та й зробив із нього чоловіка, кравець одяг пошивши, а швець обзув.

А вона за стіною:

- Так Так Так.

Як дала ото згоду, він і пішов собі. А на дверях там була така табличка, що як вона скаже хоч слово, зараз на табличці само і напишитися. Від пані й побачили, що вона їм не давала згоди, а дала він комусь.

— Давай його,— кажуть,— знищимо.

Тільки він на двері, а вони за нього, беруть голову його рубати. А розум бачити, що горе, як вискочити з голови та в ліс. Знайшов там щастя. Тут і цар повернувся, розібрали діло, і став він тоді цареві за зятя.

Тест аудіоказки читала Маріна Лінда.