Родиннi казки: Донька вітру

Бідному парубку Тимофію захотілося оженитися. Він кинув очима поміж дівчатами, позалицявся, але ні одна не схотіла стати його жінкою, бо він не мав ні хати, ні хліба, ані стайні, щоб худобу загнати, котрої теж не мав.

На краю села був пустир, якого ніхто ніколи не займав. Вирішив Тимофій збудувати там хатину. Назбирав у полі купу соняшничиння, і за тиждень хатина була готова. Прибрав її квітами, обгородив і думає, до котрої дівчини посилати сватів. Цілу ніч не спав, все думав. Та на світанку здійнявся скажений вітер і завалив хатину, розкидавши соняшничиння хтозна-куди. Розсердився Тимофій і погрозив проклятому вітрові:

– Тепер я піду твою доньку сватати!..
Й почулася йому вітрова відповідь:
– У-у-ху-ху, прихо-о-дь!.. А-а-ха-ха, при-хо-о-одь!
Пішов до сусідів і сказав:
– Я хочу побратися з Вітровою донькою. Ходіть зі мною і будете моїми старостами.
Сусіди витріщили очі – думали, що Тимофій здурів.
– Що, хочеш шукати вітру в полі? – кажуть. – Ой, будеш, небоже, тонко свистіти. Будь парубком, а не пустим зіллям.
Ніхто не пішов з ним.

Тимофій склав свої нехитрі пожитки, прив’язав торбину до палиці і, закинувши на плечі, подався туди, звідки віяв вітер. Ішов не годину і не дві, коли раптом побачив, як яструб з неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Парубок закричав, засвистав, шпурнув капелюхом у яструба, і той випустив бідне зайченя.
– Як віддячити тобі за те, що ти врятував життя моїй дитині? – спитала зайчиха з-за корча.
– Чим ви мені допоможете, малі та безсилі зайчики? Якщо знаєте, то скажіть, де живе Вітер зі своєю донькою, бо я хочу її засватати.
– Не тільки скажемо, а й покажемо дорогу. Мій син, якого ти врятував від смерті, поведе тебе до самого Батька вітрів, – відповіла зайчиха.

Поскакав зайчик вперед, а Тимофій пішов за ним. Вийшли з лісу, ідуть полями. Коли при дорозі бачать чоловіка, височенного, як стара ялина. Замість волосся на голові в нього листя і яблуневий цвіт. Він був заклопотаний роботою – здіймав і випрямляв усохлі й поламані вітром деревця, потім набирав повний рот води із зеленого горщика, зробленого із стовбура груші, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.

Тимофій розреготався.
– Що ти дієш, чоловіче? – спитав дивака.
– Зціляю і оживлюю дерева.
– А хто ти будеш?
– Я – Батько дерев. А ти хто і куди мандруєш із зайченям?
– Я – Тимофій. Іду сватати Вітрову доньку.
– І я піду з тобою. Попрохаю Батька вітрів, аби його шибеники не ламали моїх дерев.
– Ходімо.

Ідуть удвох, розмовляють, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вітриська. Той зачинився у величезній залі і бігав там, немов скажений. Так свистів і ревів, що аж палац хитався і дах здіймався. Стали вони перед дверима і стоять. Боязко заходити.
– Ти відчиняй, – промовив Тимофій.
– Та ні, я знаю силу і лють Батька вітрів. Нема дурних, – відповів Батько дерев. Листя, що його прикрашало, аж залопотіло від страху.

Довго б ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше вмерти, ніж свій вік неодруженим звікувати. Він заплющив очі і відчинив двері.
Боже мій! Вітрисько як дмухнув на них, то вони, задерши ноги, полетіли, мов віхті соломи, зачепилися за якісь дерева й повиснули.
– Чого вам, люди, треба? – спитав Батько вітрів, коли підійшов і зняв їх із гілляк.

Батько дерев першим заговорив, бо Тимофій, коли летів, то десь загубив свого язика.
– Я прийшов просити, аби ти не дозволяв своїм синам ламати під час гуляння мої дерева.
– Добре, нехай буде так. А тобі чого треба? – спитав Тимофія.
Тимофій знайшов нарешті язика, правда, трохи заїкуватого, і відповів:
– Же-же-женитися хо-хочу. Твої си-сини завалили ме-мені ха-ха-хату і тепер ні-ні-ні одна дівчина не хоче ви-вийти за ме-ме-мене. Я прийшов сватати твою до-до-доньку.

Батько вітрів махнув байдуже рукою.

– Я не займаюсь бабськими справами. Іди до моєї жінки.
Пішли вони разом до Матері вітрів. Вона варила обід.
– Так і так, – заговорив Тимофій, – я прийшов сватати вашу доньку.
– Ха-ха-ха! – розреготалася вітриха, аж вогонь у печі забуркотів. – Коли на цій кочерзі виросте зелене листя і вродять рум’яні яблука, і коли цей віник стане виноградною лозою, покритою гронами, тоді і наша донька стане твоєю жінкою.

Тимофій не знав, що йому робити. А Батько дерев забив посеред хати кочергу і віник, потім набрав із горщечка повен рот живлющої води, надувся і ніби чхнув. Яблуня зазеленіла, зацвіла, опустила додолу гілочки з рум’яними яблуками, а віник став виноградною лозиною, що потягнулась до стелі і заблищала гронами.

Мати вітрів аж засичала від злості. Але доньку все-таки привела. Тимофій вклонився їй, а вона – Тимофієві. Дівчина мала сині, наче небо, очі, біле, наче літня хмаринка, обличчя. Була вона вбрана в сорочку, вишиту блакитними цяточками, і спідницю, що переливалася кольорами, як веселка.
Батько вітрів і Мати вітрів справили молодятам гарне, як у казці, весілля, обдарували їх і вирядили у Тимофієве село. Там молоді разом назбирали соняшничиння і збудували собі хатку. Батько дерев понасаджав навкруг неї багато вишень, черешень, груш і яблунь. А до ранку хата стала такою гарною, якої не мав ні піп, ні корчмар, ні жандарм.

Втішалися молоді, жили в любові і злагоді. Але сільському корчмарю вони прийшлися дуже не до вподоби.

– Слухай, – промовив він до жандарма, – Тимофій справив весілля десь на стороні, аби не брати горілки в моїй корчмі. Ніби в мене не така добра, як у інших корчмарів.
– Правду кажеш, – відповів жандарм. – Він і не думав почастувати мене чаркою горілки і шматком весільного калача. Хіба люди не знають, що він збудував свою хату на землі старости? Ходімо, скажемо про це старості.
І пішли.
– Пане, – прошепотів корчмар старості, – Тимофій збудував хату на вашій землі.
– Пане, – додав жандарм, – у Тимофія така гарна жінка, що аж у очах темно. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку б… То була б пара, як пиріг і сметана…

А у старости син був такий, що як вигляне у вікно, то собаки три дні брешуть, а як подивиться на кого, той може скиснути. Ні одна дівчина на світі не хотіла й бачити його.

Староста гукнув, аби привели Тимофія.
– Звідки це ти знову приблудився? – спитав, тільки-но Тимофій переступив поріг.
– З широкого світу.
– З того світу? – недочув староста, що був трохи глухуватий і дурнуватий.
– Ага, з того, – кепкував Тимофій.
– А мого тата не бачив там?
– А то ні! Він, пане, весь час у пеклі дрова на плечах носить. Сорочка на ньому розлізлася, не має що їсти. Як останній злидень. Мене пустили з пекла принести хліба, солонини, а я оженився в дорозі.
– Я передам татові вбрання, їжу і пару коней, аби мав чим дрова возити, а ти мусиш мені принести персня з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти збудував на моїй землі, завалю.

Старостиха насмажила курок, винесла вбрання, а староста дав двох вороних, і Тимофій поїхав. Їде і журиться. Тяжко було йому розлучатися з Вітровою донькою і новою хатою, де він зазнав трохи щастя. Та що робити? Роздав людям вбрання, смажених курок і коней, а сам подався до Батька вітрів за порадою.

– Так і так, – сказав, – староста хоче, аби я приніс йому персня з пальця лівої руки його покійного батька, а якщо не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. А я навіть не знаю, де те пекло.
– Не журися, зятю, – заспокоїв його Батько вітрів. – Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає туди дорогу.

Батько вітрів тупнув ногою, і з’явився Вихорець, який пританцьовував і вельми тішився, що вже і йому дадуть якусь роботу.
– Поведеш Тимофія до самої брами пекла, – промовив Батько вітрів до найменшого.

Вихорець подався вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка пороху, а як біг по полю, то трава ніби танцювала. Тимофій ішов слідом за ним і незабаром дійшов до темної печери. Там Вихорець почав кружляти на одному місці.
– Ге-ге-ге-е-ей! – крикнув Тимофій.
У темряві печери дзенькнув замок і показався чорт.
– Чого ти хочеш, Тимофію?
– Витягни сюди на хвилину батька нашого старости.
Чорт зник, та через якусь мить знову з’явився, тримаючи батька старости за чуприну. Той був у вовчій шкурі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотого персня.

Повернувся до старости і простягнув йому золотий перстень.
Староста розглянув персня і спитав:
– А що робив мій батько?
– Що мав бідний робити? Лежав у соломі і блохи зубами ловив. Просив, аби прийшли до нього в гості разом з онуками.
Староста дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:
– Готуйся, поїдемо до твого дідуся в гості.

Вони натовкли у кілька мішків всілякого добра, одягнули святкове вбрання і запрягли до брички четверо коней.

– Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу, – промовив староста до Тимофія.
Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. За кілька днів Тимофій опинився перед входом до пекла.
– Ге-ге-ге-гей! – крикнув.
У темряві печери дзенькнув ключ, і в ту ж мить з’явилося кілька чортів.
– Чого тобі треба, Тимофію? – спитали.
– Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих.
Чорти аж підскочили від радощів. Накинули на старосту і його сина вовчі шкури і затягли їх у пекло.

Коли знову дзенькнув ключ, Тимофій сів у бричку, ляснув батогом і понісся, як вітер, до своєї жінки, за якою весь час тужив. Але корчмар і жандарм не давали йому ні одної світлої днини – ладні були втопити його в ложці води.
Якось вони прийшли і сказали:
– Ти повіз пана старосту на той світ у гості, а тепер мусиш і нас повезти.
– Добре, поїдемо, – згодився Тимофій.
Корчмаревими кіньми повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і промовив:
– Лізьте… Як прилетять ангели, я закричу: «Плигайте!»

Корчмар і жандарм роззулися і почали дряпатись один за одним на стовбур високого дуба. Коли схопилися за гілляки, корчмар спитав:

– Плигати?
– Ні, лізьте вище! Звідси ангели не схоплять вас.
Коли вони добралися до середини дуба, жандарм злякався й спитав:
– Плигати?
– Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас ще не схоплять.
Нарешті дісталися з гіркою бідою на саму верхівку дуба.
Тимофій крикнув:
– Ангели вже прилетіли! Візьміться за руки і плигайте.

Корчмар скочив першим і потягнув за собою жандарма. Ангели взяли їх на крила і понесли до Бога вівці пасти, а Тимофій ляснув батогом і вернувся до Вітрової доньки. Прожив з нею багато років, діточок годував і ніколи їх не покидав.