Як пан по-німецькому балакав

Одна удова, проста жінка, та оддала дочку за поганенького панка. От раз той зять і поїхав до тещі в гості. Та й каже він своєму наймитові:

— Я балакатиму до тещі не по-нашому. А як вона спитає в тебе, чого я так балакаю, то ти скажи, що я вже забув по-своєму балакати, а тільки по-німецькому вмію. А як я що скажу по-німецькому, так ти їй по-нашому переказуй.

Той каже:
— Добре!

От приїхали. Теща рада, що зять приїхав, вітається до нього, а він:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри! Вона злякалася та й питає парубка :
— Що це йому таке сталося, що річ йому одібрало?

А парубок каже:
— Та то він уже забув по-своєму балакати, а навчився по-німецькому.
От теща почала про дочку розпитувати та про онуків, він усе:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри! Так їй аж страшно за нього стало.
От тоді питає вона зятя:
— Може, обідати вже будете? А він:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри! А наймит перекладав:
— То він каже, що не хоче обідати.

Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить: «Вухри-мохри», бо їсти страшенно хоче. А наймит:
— Ідіть, — каже, — паніматко, од його, а то бачите — аж сердиться, що ви з обідом докучаєте.

Теща з наймитом пообідали, а зять зостався не ївши. От увечері знов теща питає зятя, чи не вечеряв А він:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри! Наймит каже:
— Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та кварту води.

Так теща дала йому шматок хліба та кварту води, а сама повечеряла з наймитом. Зять уже так сердиться на наймита, а таки не хоче по-своєму балакати.

От уранці лагодиться вже він їхати.

Теща й того й сього несе на віз дочці та онукам на гостинець. А він радий, що такого багато, та:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри! А наймит:
— Не несіть нічого! Пан не хоче брати, каже, щоб забрали геть.

То теща й позабирала усе назад. От як виїхали за слободу, пан почав наймита лаяти і каже:
— Я через тебе голодний сидів і додому нічого не везу. Коли так, чого ж я сюди й приїздив?

А наймит каже:
— А хіба ж я знаю по-німецькому! Я ж думав, що як слід переказую.