Прибиральна казка (аудіоказка)
– Мишко! – вже вкотре гукала мама, – ну, прибери ж, нарешті, свої іграшки!
– Ну, зараз, зараз… – не повертаючи голови від комп’ютера відповів хлопець. А…а я ще маленький!
– Ти ж тільки-но казав, що вже великий!
– Ну, я маленький… – відповів Мишко і тихо додав – коли мені треба…
Настав вечір, але іграшки так і залишилися неприбраними. Раптом у квартирі згасло світло. У темряві мама знайшла якусь стару-старезну свічку і запалила її. Свічка давала дуже мало світла, але горіла теплим, приємним вогнем. Мишко ліг спати. А мама ще довго сиділа і дивилася на вогонь. Потім стомлено зітхнула і промовила: «як би я хотіла, щоб Мишко завжди прибирав свої іграшки».
Стара свічка була незвичайна, її вогонь пробудив Чура – старого доброго духа дому, про якого люди вже майже забули.
Чур з’явився у Мишковій кімнаті і хотів тихенько підійти до ліжка. Але спіткнувся об розкидані іграшки, щось із гуркотом впало, Мишко прокинувся, перелякано сів на ліжко і мимоволі промовив – чур, мене!
– Гм, я якраз і є – Чур! – відповів сердито дух, він хоч і був добрий, але щойно йому на ногу впало щось важке.
– Коли ж ти будеш іграшки прибирати, га?
– Та я…це..того…маленький..я..ще – тільки і зміг вимовити Мишко
– Маленький, кажеш, замислився Чур, ну добре, я над цим поміркую. – промовив так і напустив на хлопця міцний сон.
Наступного ранку починались канікули. Мишко залишався вдома, а батьки мали йти на роботу. Після сніданку, мама знову попросила його прибрати іграшки, але Мишко вже сидів біля комп’ютеру і нічого не чув. А про Чура він взагалі забув.
Тільки-но за мамою зачинилися двері, як на моніторі замість ігри з’явилося зображення якогось дідуся. І поки Мишко дивувався, Чур, а це був звичайно він, промовив:
– Учора, ти казав, що малий ще прибирати, тож зараз ти дійсно станеш малим. І якщо не прибереш усі свої іграшки до того, як твої батьки повернуться, то таким малим і залишишся назавжди. Зрозумів?
Мишко не встиг ні здивуватися, ні заперечити, як почав миттєво зменшуватися. Це було так, ніби він швидко з’їхав униз з якоїсь великої гірки. Він став дуже маленьким, як хлопчик-мізинчик. Зі стільця йому довелося обережно спуститися по мотузочці, яку він колись сам прив’язав, щоб гратися зі своїм котом. Ця мотузочка зараз була для Мишка наче канат у спортзалі.
Усе у квартирі здавалося Мишкові великим. Ніжки стільців і столів нагадували стовбури дерев, шафи були як хмарочоси, іграшки, не те що прибрати, просто обійти неможливо було!
Мишко розгублено дивився навкруги – з чого ж починати? Раптом, він побачив недалеко від себе іграшкового велосипеда, який зараз був йому якраз за розміром. Він придумав прив’язувати до велосипеду невеликі іграшки, таки як деталі від конструктора, і відвозити їх до коробки. Він їздив по всій кімнаті, як мураха збирав маленькі гвинтики, кульки-стрибунці, солдатиків і багато інших маленьких і не дуже іграшок. Збирати численні машинки було навіть весело – Мишко просто сідав у них і їхав, або навантаживши їх іншими іграшками, штовхав руками.
Через якийсь час, Мишко стомився і зголоднів. Він сів прямо на підлогу, притулившись до ніжки стола аби хоч трохи перепочити.
– Втрачаєш час, – нагадав Чур десь згори і на Мишка посипалися крихти печива, яке мама залишила Мишкові разом із склянкою молока.
«От би мама купила моїх улюблених заварних тістечок» – сумно подумав він.
Але помріяти про смачні тістечка йому не довелося, бо раптом у кімнату забіг кіт Димок. Димок був дуже великим котом, а зараз, для зменшеного Мишка, він був наче тигр. Дивлячись у два зелених ока Димка, Мишко зрозумів, що він зараз для кота як миша…І Мишко почав тікати. Спочатку він сховався у довгий шерсті м’якого ведмедика, але кіт схопив ведмедика зубами і почав трясти з боку у бік. Мишко не втримався і впав.
Почав бігти, але Димок збив його лапою. Димок був не голодний, він грався. «Як добре, що мама вчасно погодувала кота» – подумав Мишко, знову встаючи і намагаючись утекти. Нарешті Мишко добіг до велосипеду, і стрімко помчав подалі від кота. Але велосипед усе ж таки був іграшковим, і він зламався, просто розлетівся на шматки. Димок вже майже стрибнув на Мишка, але не долетів. Мишка врятувала собака – такса Рудася , що дуже любила гратися з Димком у «догонялки» і «кусалки». І поки Рудася бігала за Димком, Мишко зміг знов зайнятися прибиранням. Але тепер йому доводилося постійно озиратися, щоб знову не потрапити на хиже око Димка.
У важкий праці дуже швидко минув день. І ось Мишко почув, що хтось намагається відкрити двері. «Ой, невже, це мамо прийшла?» – злякався Мишко і почав озиратися навкруги. У кімнаті вже було прибрано, але залишилася одна остання іграшка – м’який заєць, що впав з Мишкового ліжка на підлогу. Заєць був важким, і Мишкові його не силу було підняти. І хлопчик гірко заплакав, бо це завдання виконати не зміг би, маючи такий розмір.
– Ну добре, – посміхнувся Чур, – ти сьогодні дуже добре попрацював, і, напевно, щось зрозумів, чи не так?
Мишко не встиг навіть відповісти, як знов став свого нормального зросту, а може навіть трошки вищим, і тримав у руках свого м’якого зайця.
– Ой, – зраділа мама, яка щойно увійшла до прибраної кімнати, – який ти у мене молодець! А я твоїх улюблених тістечок купила!
Мишко пив чай з тістечками, гладив Димка і Рудасю, і коли впала чайна ложка, він дуже легко її підняв з підлоги і подумав: «а це ж так просто!»
