Як ми подорослішали (аудіоказка)

Одного дня Юлія Нилівна каже:

– Після уроків підемо в дитячий садок.

– Ми вже попрощалися з дитячим садком – загорлав Бодька. – Чого раптом нам туди йти?

– А того, – відповідає Юлія Нилівна, – що ми будемо шефствувати над малюками з дитячого садка.

– Ми – шефи? А що ми можемо?

– Не лякайтесь,- підбадьорила нас Юлія Нилівна. – Ось побачите, все буде гаразд. Збирайтесь скоріше, в дитячому садку нас уже чекають.

Як завжди, ми йшли парами. Ніхто не штовхався, не кричав.

– Що це ви принишкли? – запитала Юлія Нилівна.- Негоже шефам приходити з такими похмурими обличчями. Давайте нашу пісню заспіваємо.

Перші заспівали Валерка з Наташею. Вони йшли в першій парі. Наташа високо і тонко, Валерка низько, в ніс, ніби в нього нежить. Це було дуже смішно. Ми засміялись і дружно підхопили нашу улюблену похідну.
Малюки в дитячому садку почули пісню, поприлипали носами до вікон. Ми зрозуміли, що нас тут дійсно чекають. І ще ми збагнули, які ми великі. Порівняно з нами все було таке маленьке: столи маленькі, стільчики маленькі, шафки маленькі і діти маленькі.

Вони – справжні малюки. А ми – великі. Ми – шефи!

Ми вчили малюків малювати і ліпити з пластиліну звірят. Ми їм розповідали казки й цікаві історії. Потім вирішили навіть у дворі погратись, там простору більше.

Малюки одягались дуже повільно, довелося їм допомагати.

Хлопчик, якому я допомагав, простягнув до мене ноги з натягнутими черевиками і попрохав так жалібно, так ввічливо:

– Будь ласка, зашнуруй!

Мене вкинуло в жар: зашнурувати я зашнурую, а от як бути з бантиком? Скільки мені вдома не показували, скільки бабуся не кепкувала з мене, бантики на шнурках я так і не навчився зав’язувати. Бони у мене просто не виходили, замість бантиків – черв’яки з однією петлею. Крок один зробиш – вже розв’язуються, наступаєш на них, ледь не падаєш. Ну і намучився я з ними, коли в дитячий садок ходив. Вдома мені всі допомагали, вихователька соромила, я старався, але крім одновухого черв’яка так нічого й не виходило. Врешті-решт мама купила мені чобітки без шнурків, засунув ноги – ніяких тобі бантиків. Але ж не поясниш цього хлопчиську. Він – маленький, я – великий, жовтеня.

Я на нього накинувся:
– Ти що, такий великий, а черевики зашнурувати не можеш!
– Зашнурувати можу, бантики – ніяк!
– Шнуруй! – суворо сказав я. – Сам шнуруй, інакше ніколи не навчишся!

Крекче він, шнурує, а я думаю, що ж далі, коли до бантиків дійде? Він на один вузол зав’язав, дивиться винувато – далі ніяк.

– Нічого важкого,- кажу я, як мені бабуся сто разів говорила. – Склади шнурок, щоб два вушка вийшло, тепер навхрест, та палець підклади…- Кажу, а сам йому на другому шнурку показую, ніби сам давно вмію. – Тепер одне вушко в дірочку просунь, тягни за обидва!

І раптом у нас вийшло. У нього і в мене!

Схопив він мене за руку і тягне у двір, адже в роздягалці вже крім нас нікого не лишилося. Приволік мене до виховательки і закричав:

– Олено Василівно, ось він, шеф наш, Мишко…- і ногу високо задирає, ледь не падає, черевик зашнурований з бантиком показує.

– Що, шеф Мишко тобі бантик зав’язав?- питає вона. – Молодець.

– Сам я зав’язав! А він навчив.

– Тоді вдвічі молодець. І ти молодець, Сергійку. Так у мене з’явився мій підшефний Сергійко.

Потім ми часто до малят ходили. Концерти для них влаштовували. Ми дуже полюбили своїх підшефних. Адже поруч з ними так помітно, які ми великі, вмілі, майже зовсім дорослі.

Ми дуже потрібні малятам, а вони потрібні нам. Адже без свого підшефного Сергійка я так і не навчився б, напевно, шнурки зав’язувати.